Зазвичай на зйомку приходять по фотографії. А стається інше: дві години вас уважно роздивляються. Вам дозволено побути не тим собою, до якого ви звикли, — і побачити, що це теж ви.
Фотографії будуть, і вони будуть хорошими. Але кадр людини, яку справді побачили, відрізняється від кадру людини, яку фотографували. Це видно, і цього неможливо дознімати потім.
Початок завжди повільний: ми розмовляємо, обходимо місце, звикаємо одне до одного. Далі йде краще й краще, і найточніші кадри майже завжди наприкінці — тому я віддаю більше матеріалу, ніж обіцяю.

Мені важливо, щоб людина відклала те, чим прикривається. Бодай на час зйомки. Як я це роблю, я до кінця не знаю сама: це налаштування на людину — ти їй співпереживаєш, відчуваєш, де болить і де світліє. Найчастіше дорога йде через незручність: страшно побачити себе. Я це відчувала сама, з іншого боку камери.
Усе тримається на довірі.

До 2014 року я працювала на українському телеканалі супутниковою координаторкою — організовувала прямі включення: замовлення супутникового сегмента, робота з інженерами на ПТС, зв'язок із журналістами про те, кому й коли виходити в ефір. Прямий ефір не перезнімеш. Потім — акаунт-менеджмент у телекомі. Каналу вже немає, його закрили кілька років тому.

Знімати я почала у 2003-му, на плівку, ще під час тієї першої роботи. Перші замовлення з'явилися, коли я ще працювала там.
Мені завжди було цікавіше дивитися на те, що відбувається, з-за лаштунків, а не із зали.

У 2016 році я поїхала до Грузії — і там працювала вже тільки фотографкою. Це десять років: готелі, школи, бренди, сотні портретів і власна сцена. Звідти я привезла досвід, навчене око й південне тепло — його видно в тому, як я працюю зі світлом.

Зараз я в Києві. Зокрема тому, що мені важливо бути на своїй землі.